Микола Штейнберг: «У керівництві ядерною енергетикою не повинно бути політики та політиків» - Атомна енергетика в Україні

Атомна енергетика

Микола Штейнберг: «У керівництві ядерною енергетикою не повинно бути політики та політиків»

Микола ШтейнбергТемою нашої розмови з людиною, котра знає майже все про ядерну енергетику України як зсередини, так і на рівні формування державної політики у цій сфері, стала ситуація в галузі та реальність виконання завдань, окреслених у чинній Енергетичній стратегії України до 2030 року. Про те, що амбіційність планів тільки за генеруючою складовою ядерно-енергетичного комплексу перевищує навіть теоретичну можливість їхньої реалізації, йшлося в публікації «Чи побудуємо ми ще 11 атомних блоків?» («ДТ», №41, 2005 р.), до прийняття стратегії, аналізуючи її проект зі скромнішими цифрами, ніж ухвалений урядом варіант. — Миколо Олександровичу, минуло півтора року після прийняття Енергетичної стратегії України до 2030 року.

Як ви оцінюєте сьогоднішню ситуацію з виконанням стратегії в частині, яка стосується ядерної енергетики?

— Спостереження останніх років демонструють очевидне нерозуміння так званою елітою ролі енергетики взагалі та ядерної енергетики зокрема для долі країни. Держава не може підтвердити свої інтереси потрібними ресурсами, а приватний, в тому числі іноземний капітал, не може приступити до розв’язання проблеми через відсутність формалізованих принципів відносин приватного капіталу й держави в такій «примхливій» і ризикованій галузі, як ядерна енергетика. Більше того, і просвітку в цьому питанні поки не видно. Багато в чому сформована ситуація пояснюється кадровою чехардою на всіх рівнях державного управління, а також керівництва державними підприємствами в ядерно-енергетичному комплексі.

Якщо найвище політичне керівництво країни не припинить порочні ігри в кадрових питаннях, то обговорювати аспекти реалізації стратегії розвитку енергетики не має сенсу. Ну, а наслідки не забаряться. Спорудження АЕС з нуля останній раз починалося в Україні понад 25 років тому. Реальний досвід організації всіх стадій, починаючи з розробки, експертизи, затвердження ТЕО й проекту, на жаль, втрачено разом із спеціалістами та керівниками, які відійшли від активної діяльності.

НАЕК «Енергоатом» не має реального досвіду замовника-забудовника в реалізації масштабного енергетичного будівництва з нуля. На жаль, відсутня і дійова система управління інвестиціями. Навіть після затвердження стратегії «Енергоатом» не проаналізував завдання, можливі шляхи їхньої реалізації, не підготував проекти бізнес-планів або принаймні підходів до їхньої розробки.

Нема також проектів завдань на розробку техніко-економічних обгрунтувань будівництва та модернізації окремих енергоблоків, не організована робота з вибору й обгрунтування майданчиків під майбутні енергоблоки. Взагалі відсутня бодай якось усвідомлена програма робіт, навіть початкового етапу, реалізації стратегії. Потенційний замовник НАЕК «Енергоатом» уже мав би визначити потреби з номенклатури та кількості обладнання для 20 комплектів енергоблоків до 2030 року й розпочати роботу з вітчизняною промисловістю, разом із нею оцінити її потенціал, частку національної участі в комплектації нових енергоблоків вітчизняним устаткуванням. Нічого цього не зроблено.

Машинобудівники не ознайомлені з майбутніми завданнями, тому не можуть розпочати створення своїх бізнес-планів. Це тим більше неприпустимо, оскільки основні підприємства енергомашинобудування приватизовані й не вкладатимуть кошти в розвиток, не розуміючи масштабів, потенціалу прибутковості або збитковості майбутніх робіт. А між тим, для забезпечення постачання двох комплектів на рік потрібно, за оцінками спеціалістів, авансувати заділ до 25% від вартості енергоблока (близько 300—350 млн. доларів).

— Що стосується «бодай якось усвідомленої програми робіт». А План заходів на 2006—2010 рр. стосовно реалізації Енергетичної стратегії України до 2030 року затверджений розпорядженням КМУ № 436-р від 27 липня 2006 р.?

— Порожній документ. Звичайний підхід — більше слів, менше відповідальності. Перевірити неможливо. Аналогічні й заходи Мінпаливенерго (наказ міністра від 8 вересня 2006 року № 328). Мав «щастя» ознайомитися днями зі звітом НАЕК «Енергоатом» про виконання даного наказу за другий квартал нинішнього року. Можна плакати, можна сміятися… Стратегія вже провалена, а відповідальних нема. І не буде. Незабаром чергова зміна варти.

— Які реальні перешкоди існують на шляху
реалізації Енергетичної стратегії в ядерній енергетиці?

— Насамперед, треба зазначити рису, що принципово відрізняє ситуацію в ядерній енергетиці України від ситуації в колишньому СРСР. Україна не є країною, яка виробляє реактори. У нас немає для цього своєї наукової, конструкторської та технологічної бази. Створення її — процес тривалий і дорогий. Це означає, що ми не спроможні в недалекій перспективі створити власний проект ядерного енергоблока. Ми технологічно залежні у виборі типу реакторної установки, на основі якої наші проектувальники могли б розробити проект власне АЕС (енергоблока АЕС). Реалізація стратегії у варіанті проведення відкритих тендерів на технологію кожного окремого енергоблока може призвести до того, що в країні буде експлуатуватися кілька типів енергоблоків. Це спричинить додаткові складності під час проектування та будівництва, експлуатації, реалізації паливної програми, в поводженні з відходами, а надалі під час виведення енергоблоків з експлуатації. Все це, врешті-решт, реалізується в більш високому тарифі на вироблену електроенергію.

Про проблему виготовлення реакторів. У Росії на потужностях «Іжорських заводів» (виробництво реакторів на відомому волгодонському «Атоммаші» розукомплектовано і його відновлення фактично означає будівництво заводу з нуля) разом із атомним підрозділом «Шкоди» (Чехія), який перейшов під контроль російського бізнесу, сьогодні можна робити не більш як 1—1,5 комплекту на рік. За наявною інформацією, поставлено завдання силами цих заводів найближчим часом вийти на виробництво чотирьох комплектів на рік.

Завдання реальне, але воно ледве закриває лише потреби програми розвитку ядерної енергетики РФ і вже формалізованих міжнародних зобов’язань Росії. Де ж виготовити 20 реакторів для майбутніх АЕС України, тим паче що через відсутність контрактів або передконтрактних протоколів про намір ніхто і ніяких зобов’язань перед Україною не несе? Підписані в недавньому минулому якісь папери між Росатомом і НАЕК «Енергоатом» не мають наслідків, оскільки російська сторона була представлена органом державного управління, котрий ніяк не впливає на зобов’язання приватизованих машинобудівних підприємств.

Як і хто забезпечить інтереси України в цих умовах? В дальньому зарубіжжі ситуація не краща. 30 років простою в розвитку ядерної енергетики призвели до втрати кваліфікованих кадрів, досвіду та виробничих потужностей. Потенціал почали відновлювати, але… Аналіз інформації про вже ухвалені рішення щодо будівництва АЕС у різних країнах говорить про те, що до 2020 року світова промисловість як мінімум має виготовляти від 10 до 15 реакторів у рік. Коли ж узяти до уваги оцінки розвитку світової ядерної енергетики до 2050 року, то, з огляду на потребу заміни вибуваючих енергоблоків, після 2020 року потрібно буде виготовляти понад 20, а після 2030 року — понад 40 реакторів на рік.

Не менш проблематичне забезпечення нових енергоблоків таким устаткуванням, як потужні трансформатори, турбіни та генератори. Бум енергетичного будівництва, що розпочався в Росії, вже забезпечив практично повне завантаження колишніх радянських заводів. І це при тому, що в РФ нині, як правило, будуються паро-газові станції, устаткування для яких здебільшого поставляється західними фірмами. Вже є неофіційна інформація, що російським заводам «не рекомендується» укладати контракти на постачання енергетичного обладнання за межі країни, оскільки це може призвести до зриву національної енергетичної програми.

Схоже, наші сусіди, на відміну від нас, хоч і з запізненням, але усвідомили, якого удару по економіці та добробуту країни може завдати дефіцит електроенергії. В Україні істотно скоротився потенціал проектно-дослідних і технологічних організацій, які працювали в галузі електроенергетики, включаючи атомну. Кооперація інститутів і розумна конкуренція технічних рішень раніше регулювалися на рівні Міненерго та Мінсермашу СРСР.

Сьогодні така координація відсутня як із боку органу управління, так і з боку потенційного замовника. Практично втрачено досвід груп робочого проектування на майданчику. Втрачається потенціал проектно-дослідних організацій із вибору й обгрунтування майданчиків для споруд АЕС. Знизилися якість та ефективність проектів організації будівництва та проектів організації робіт, що пов’язано як із втратою кадрів, так і з відсутністю досвіду застосування сучасних методів
ведення будівельно-монтажних робіт (БМР) у масштабах АЕС. Проектні організації України відірвані від конструкторських організацій реакторної техніки й тому мають інформацію, яка дозволяє вести проектні роботи тільки для «старих» енергоблоків.

У цілому слід зазначити, що створення проектів нових АЕС в обсягах, визначених стратегією, викликає великі сумніви. НАЕК «Енергоатом», яка насамперед має підтримувати проектні організації, насправді докладає зусиль для їхнього розвалу. Як то кажуть, самі не відають, що творять. І все це на очах найвищого керівництва країни. Розвалимо проектні організації — загубимо енергетику. І нема чого плакати від того, що наші інститути купують росіяни.
Вони знають, що роблять.

Важливим елементом є державна експертиза проектів і ліцензування. Сьогодні вони перетворені на формальний процес й обмежені передусім питаннями безпеки. Це також пов’язано із втратою кваліфікації експертних організацій, оскільки проекти енергетичного будівництва такого масштабу, як АЕС, давно не розроблялися й не піддавалися державній експертизі. Відсутність дійової інвестиційної експертизи може негативно вплинути на терміни реалізації стратегії та збільшити витрати.

Будівельно-монтажний комплекс в електроенергетиці за роки незалежності практично зруйновано. Завантаження комплексу завершенням будівництва ХАЕС-2 і РАЕС-4, а також Ташликської ГАЕС не забезпечили збереження його потенціалу через відносно малі обсяги робіт на цих об’єктах у порівнянні з масштабами енергетичного будівництва в колишньому СРСР. Обсяги виконуваних робіт на чорнобильському майданчику невеликі. Вагома участь українських спеціалістів у складі російських організацій на будівництві АЕС у Китаї, Індії та Ірані дозволила зберегти кваліфікацію окремих керівників, спеціалістів і робітників, але не могла забезпечити підтримання потенціалу комплексу в цілому. На жаль, після завершення робіт на зазначених майданчиках багато українських керівників і спеціалістів здобули російське громадянство й залишили Україну, насамперед через відсутність роботи в країні. Втрачено галузеву спеціалізацію будівельно-монтажних організацій через відсутність замовлень на енергетичне будівництво.

Нині виробничі потужності будівельно-монтажних організацій, за оцінками спеціалістів, дозволяють проводити роботи на будівництві, в кращому разі, тільки одного ядерного енергоблока. Але найголовніше — проблема кадрів під час будівництва об’єктів ядерної енергетики. Найбільш висококваліфікована частина будівельно-монтажного персоналу електроенергетичного комплексу з різних причин залишила галузь. Водночас для підготування, наприклад, зварювальника-паспортиста або бригадира-монтажника потрібно не менш як п’ять років. Зруйновано систему підготовки робочих, бригадирів і технічних кадрів — це істотно погіршує становище.

Нема програми розвитку продуктивних сил і потужностей будівельно-монтажного комплексу. І як її побудувати за відсутності централізованої системи управління та небажання замовника перейматися проблемами завтрашнього дня? Відсутня сучасна система управління капітальним будівництвом на АЕС, немає керівників будівництв, які мають досвід реального освоєння капітальних вкладень обсягом до 300—350 млн. дол. на рік на таких складних об’єктах будівництва, як АЕС.

— Енергетична стратегія України до 2030 року на фінальній стадії готувалася, коли ви були заступником міністра палива та енергетики України. Як сталося, що було поставлено й офіційно ухвалено нереальні завдання в галузі ядерної енергетики? Адже, думаю, про всі труднощі та проблеми ви знали? На що був розрахунок — вплутаємося у бій, а потім розберемося?

— Перше. Енергетичні стратегії повинні розробляти не енергетики, а економісти, політики тощо. Нам мають задати потреби в енергозабезпеченні країни, а ми запропонувати, як їх професіонально задовольнити. І цифри нам назвали. Дякуйте, що частку ядерної енергетики вдалося відстояти на рівні 50—52%. Пропонувалося 62%. А це ще п’ять-шість мільйонних блоків. Друге. Немає нічого нездійсненного в запропонованому варіанті. Працювати треба. Але для цього, як мовилося раніше, потрібні керівники та спеціалісти, котрі за своїми морально-політичними та професійними якостями відповідають поставленим завданням.

— Що треба зробити, аби плани розвитку ядерної енергетики в Україні бодай частково стали реальністю?

&mda
sh; Насамперед, слід приступити до практичної реалізації стратегії не на словах, а на ділі. Проаналізувати стан справ, оцінити ресурси та джерела їхнього забезпечення, спробувати сформувати документ, який нагадує довгостроковий бізнес-план. Треба визначити структуру управління цим гігантським національним проектом (здається, що для майбутнього країни він потрібніший, ніж підготовка до Євро-2012, не применшуючи важливості останнього). Для організації та управління інвестиціями й капітальним будівництвом у рамках реалізації стратегії першочергове завдання — розробити основні принципи та механізми взаємодії. Слід визначити повноваження й відповідальність замовника (Міненерго?), замовника/забудовника (Енергокомпанії? Дирекції майбутніх АЕС?). Треба визначити потенціал національної участі й проводити свідому роботу з його розвитку. Також варто визначитися в типі майбутніх контрактів («під ключ», роздільне проектування та постачання тощо).

Треба визначити потенційні майданчики будівництва. Останній відомий кадастр по СРСР становив 28 майданчиків, зокрема 14 по Україні. Сьогодні в нас немає вимог до кадастру, рівня його узгодження (затвердження). Немає вимог до власне майданчиків, які повинен розробити Державний комітет ядерного регулювання України. Слід вирішити процедурні питання, підготувати документи для одержання дозволів на підготовчі роботи на деяких майданчиках. Це дасть змогу розпочати мобілізацію будівельно-монтажних організацій і проводити підготовчі роботи, вартість яких становить до 20% від проектної вартості (за сучасними оцінками, до 300 млн. дол. на блок).

Потрібно таким чином організувати планування й фінансування БМР, щоб підрядні організації змогли вийти на подвоєння свого потенціалу через два-три роки після початку реалізації програми, а протягом п’яти-шести років змогли виконувати будівельно-монтажні роботи в обсязі близько 1—1,2 млрд. дол. на рік. Вкрай важливо відновити систему підготовки та перепідготовки кадрів будівельників і монтажників.

У сучасних умовах для будівництва нових ядерних енергоблоків знадобляться капітальні вкладення обсягом 2,5—3 млрд. дол. на рік. Буде потрібно не менш ніж п’ять-шість років напруженої роботи, щоб вийти на освоєння таких інвестицій. А отже, необхідне відновлення та розвиток проектно-дослідного, будівельно-монтажного та машинобудівного комплексів ядерної енергетики. Проте для цього потрібно знайти джерела інвестицій. Сумнівно, щоб держава знайшла такі кошти в своїх «засіках». Адже завдання інвестиційної діяльності держави не обмежені лише ядерною енергетикою.

Потрібні принципово нові підходи, апробовані в світовому енергетичному будівництві. Один із варіантів — спільні підприємства, але, безумовно, незалежні від НАЕК «Енергоатом». Це забезпечить «чистоту» картини для інвестора, звільнить будівництво від ризиків експлуатації, демонополізує ринок. Істотна частка в спільному підприємстві може бути запропонована великій іноземній компанії або навіть іноземному урядові, які куплять електроенергію на основі довгострокового контракту. Іноземний інвестор може бути залучений для забезпечення «живих» грошей із наступним вигідним для нього поверненням вкладених коштів і відсотку на капітал, права якого можуть бути гарантовані часткою в спільному підприємстві до повернення кредитів. Беручи до уваги природну зацікавленість місцевої влади у створенні робочих місць, розвитку місцевої інфраструктури та підтримці прийнятного рівня української частки, потребу забезпечення безпеки вкладень і розподілу ризику їм (місцевій владі) може бути передано до 5% акцій. Вагому частку в СП, безумовно, слід запропонувати національному бізнесу.

Ядерна енергетика є галуззю високотехнологічною, з тривалим терміном реалізації проектів. Тому особливої ваги набувають зберігання знань, інституціональної пам’яті та передача досвіду, тому в керівництві галуззю та її державними підприємствами не повинно бути політики та політиків. Це має бути зона, вільна від квотного коаліційного принципу, адже ціна кадрових помилок тут занадто висока.

Об’єктивка «ДТ» Микола Олександрович Штейнберг «широко відомий у вузьких колах» (за С. Довлатовим) ядерних енергетиків України, колишнього СРСР і світу. Його професійна кар’єра вражає. Після закінчення Московського енергетичного інституту 12 років пропрацював на ЧАЕС, пройшовши шлях від старшого інженера до начальн