Атомна енергетика

Представник Greenpeace Ян ван де Путте повідомив миру «сенсацію» про те, що офіційні дані ООН про число загиблих у результаті чорнобильської аварії занижені в десятки разів. Цифра, озвучена Greenpeace, дійсно відрізнялася від даних Міжнародного агентства з атомної енергії. МАГАТЕ стверджувало, що в результаті вибуху на четвертому енергоблоці Чорнобильської АЕС 26 квітня 1986 року у світі загинуло аж 4.000 чоловік, а наслідки для здоров’я людей виявилися "не настільки значними, як спочатку вважали". У той же час, за даними Greenpeace, тільки в Росії, Україні й Білорусії від хвороб, викликаних радіацією, уже могло загинути до 200.000 чоловік. Greenpeace обвинуватила МАГАТЕ в тім, що агентство "вибілює наслідки найбільш серйозної атомної аварії в історії людства".

Передане Reuters «сенсаційне» повідомлення чомусь не викликало жодної відповідної реакції в Україні де навіть прилизана офіційна і малодоступна широким верствам населення статистика називає зовсім іншу кількість померлих «чорнобильців». В «одній лише» Україні смертність потерпілих у результаті Чорнобильської катастрофи в період з 1987 по 2005 роки склала 543 700 чоловік. Серед них більше 7 000 дітей. Дані за 2006-2007 роки усе ще «підбиваються»…

Як засекречувати напівправду?

Війна проти зграї «фахівців», які роками «розробляли ефективні методики», «знижували рівень смертності», одержували за все це наукові звання, надбавки до пенсій… Ставити під сумнів цифри, що представляють у напівсекретній міністерській звітності, ми не будемо. Ми просто внесемо в них деякі корективи.

Почалося все, як у казці – давним-давно… У далекому 1996 році відразу три солідних міністерства вирішили «порадувати» громадськість правдою про наслідки чорнобильської катастрофи. Варіаційний статистичний звіт на 500 аркушах уперше за довгі роки розхитав уяву нечисленної когорти українських ядерних журналістів.

Загальні показники смертності населення, що потрапило під вплив радіації за 10 років після катастрофи, збільшувалися стрибкоподібно. Якщо через рік абсолютне число померлих «чорнобильців» ледь досягало 2.000 чоловік, у 1990 р. – 3.217, то в 1991 р. уже 16.065, а в 1995 р. – більше 37.500 чоловік. Серед потерпілих відзначено значний ріст випадків затримки статевого дозрівання в дітей (300% за 10 років), різкий стрибок уроджених аномалій сечостатевих органів (в 1987 р. жодного випадку на 1.000 потерпілих дітей; в 1995 р. – уже 2,1). Після катастрофи люди стали хворіти й помирати від хвороб, про які більшість пострадянських лікарів навіть й не підозрювало – тиреотоксикоз, гіпотериоз, тиреодит і т. ін. За десять років після катастрофи відзначався значний ріст числа психічних розладів у людей, що зазнали опромінення: з 143 випадків на 10.000 чоловік в 1987 р. до 450 в 1995 р. Підкреслимо, що мова йшла тільки про явні психічні порушення, зареєстровані медичними установами. Відзначався ріст захворювань нервової системи (в 2,5 рази за 10 років) і поява великої кількості вроджених аномалій нервової системи, що практично були відсутніми в доаварійний період.

Всі ці невеселі цифри підштовхували тоді ще нерозбещених соціологів до обґрунтованої думки – у найближчі 10-15 років варто очікувати зростання кількості невмотивованих убивств і самогубств, у першу чергу серед молодих людей, прояви масових істероїдних станів, які можуть виражатися в найрізноманітніших формах.

Результати соціологічних досліджень уже тоді показували, що 66% населення 3-ої зони вважають своєю головною проблемою неможливість переселитися із забрудненого району, 58% пов’язували своє бажання переїхати тільки з наслідками чорнобильської катастрофи і 54% перебували у зв’язку із цим у постійному страху за майбутнє своїх дітей. При цьому більшість опитаних вважали, що органи державної влади виконують свої обов’язки або «дуже погано», або не виконують взагалі (відповідно 40,5% і 18,85%). Таке відношення до «турботливої» держави приводило до того, що 85,19% опитаних уже тоді готові були відверто ігнорувати будь-які спроби держави втручатися в їхнє особисте життя – збирати податки, призивати в армію тощо. Аналіз дитячих страхів показував, що понад 50% потерпілих дітей відчувають постійну загрозу свого життя, з них 25,53% пов’язують цей страх з наслідками чорнобильської катастрофи. Все це призводило, у свою чергу, до збільшення прагнення перебороти ці страхи за допомогою зловживання наркотиками й алкоголем.
Після всього цього не дивно, що зі всіх категорій опитаного населення, що проживає на забрудненій території, 22% вважало, що вони приречені, 38% – що «найгірше ще попереду».

Вся ця нерадісна, але надзвичайно цікава статистика, була видана мікронакладом якого навіть на міністерство не вистачило. У постраждалі регіони цей міжвідомчий подвиг взагалі потрапив в одиничних екземплярах з негласною вказівкою – ховати від «не фахівців». Те пак, від нас із вами.

Дурний приклад заразливий. Наклад всіх наступних обов’язкових щорічних доповідей профільних «екологічних» міністерств намагалися не виводити за межі 500 екземплярів. Начебто б і не секретно, так спробуй, дотягнися до такого «раритету». Особливо із провінції. От і заповнювали газети найбільш постраждалих районів Київської, Чернігівської й Житомирської областей сторінки, як у старі добрі часи – успіхи трудівників села й передруки про життя голлівудських зірок. Навіть у газеті «Вісник Чорнобиля», що виходила «в епіцентрі ядерної катастрофи», миготіли дивні заголовки: «Не вірте чуткам!», «Третя зона: перевірена – доз немає». От люди й не вірили… Одружувалися, народжували дітей, дихали радіоактивним димом від численних пожеж у Чорнобильській зоні…

Через деякий час з’явився ще один, зовсім вже оригінальний спосіб обмежити доступ до інформації про здоров’я й захворюваність постраждалого населення. Міністерські чиновники стали привласнювати собі право… інтелектуальної власності на планові державні дослідження.

Я, мовляв, не просто чиновник! Я – учений! Чекайте закінчення досліджень! Десь наприкінці періоду напіврозпаду плутонію (через 24 000 років)… В принципі непогано. Провів за державний рахунок кілька «моніторингів», дивишся й докторська в кишені. Ну а докторові, як і годиться, необхідно показувати «ефективність» власних «розробок». Отут і починається чорнобильська містика…

Менше знаєш – менше проживеш

У 2005 році найголовніший показник – смертність потерпілого від Чорнобильської катастрофи дитячого населення раптово падає на 15 %. Попереду 20-та річниця катастрофи. Потрібно звітувати. А отут ще з ООН надсилають цифри, які ну ніяк «не стикуються» з показниками внутрішньої української статистики! «Провідні» політичні партії, наче за командою, припиняють ритуальне проливання зліз над проблемами постраждалого населення.

На тлі загальної статистики «падіння дитячої смертності» виглядає якось непереконливо. Загальне число потерпілих, визнаних хворими під час профілактичних оглядів, зростає з 38 % у 1987 році до 85, 8 % у 2005 році. В обласних дитячих лікарнях з’являються небачені 20 років тому відділення вродженої дитячої патології. І якщо в 1985 році в Україні число дітей хворих раком навіть не враховувалося, то через 20 років це число впевнено тримається в межах 800-1000 чоловік на рік. На світ з’являються діти вже вражені метастазами…

Однак навіть самі лікарі говорять про некоректність статистики дитячої онкології. Внутрішній звіт, підписаний у 2005 році (більш «свіжих» документів поки що немає) головним позаштатним (??? – О. І.) фахівцем Міністерства охорони здоров’я з питань дитячої онкології Г. І. Климнюком дослівно говорить: «… Результати проведених в 2004 році перевірок якості обліку даної патології у дітей, показали наявність ряду недоліків в реєстрації випадків захворювання, що спричиняє недооблік захворюваності і штучне заниження показників – від 20 до 50%. Далеко не всі, особливо спеціалізовані дитячі лікувальні заклади надсилають інформацію про хворих дітей («Повідомлення …» форма № 090/о, «Виписки із медичної карти стаціонарного хворого…» форма № 027- 1/о), «Протокол на виявлення у хворого занедбаної форми…» в обласні канцер-реєстри ( згідно наказів МОЗ України № 208 від та № 10). Виписки видаються на руки батькам хворої дитини, і в результаті тих, чи інших причин не потрапляють до онкологів взагалі, або потрапляють несвоєчасно…»

При цьому варто звернути увагу на умови праці дитячих онкологів. Стаціонарне відділення дитячої онкології Інституту онкології, розраховане на 40 місць, щорічно приймає близько 300 важкохворих дітей (без урахування пухлин щитовидної залози) із всіх регіонів України. У кабінеті консультативного прийому реєструється близько 3500 звернень на рік. При цьому штат відділення становить 5 дитячих лікарів онкологів, 4 наукових співробітника, 2 лікаря амбулаторного прийому. В окр