Атомна енергетика

Атомна енергетика, велика ілюзія — обіцянки, перешкоди та загрози

nuclear20090217В той час, коли Франція видає себе за політичного та промислового лідера уявного європейського та світового «ренесансу» в атомній енергетиці, організація «Global Chance» показує, що цей план, в значній мірі, є ілюзорною відповіддю на проблеми розвитку та охорони навколишнього середовища. Ця підбірка матеріалів, публікація яких співпала із початком головування Франції в Європейському Союзі, підходить до ряду питань із двох взаємодоповнюючих точок зору.

Атомна енергія: маргінальні вирішення проблем енергетики та зміни клімату

В першій частині досьє в загальному плані розглядається питання наскільки ядерна енергетика дійсно здатна, в необхідні терміни, внести вирішальний внесок у виконання завдань енергетичної безпеки та боротьби із зміною клімату. Хоча ці проблеми не нові, вони все більше загрожують переростанням, в короткостроковій перспективі, у ризики, відповідь на які необхідно знайти в найближчих 20 років. Саме за цей час необхідно оцінити потенціал відродження атомної галузі, після тривалого періоду застою, про який французькому народу в загальній масі нічого не відомо, і порівняти його із іншими рішеннями.

Як джерело енергії на глобальному рівні ядерна енергія відстає. Частка ядерної енергії в загальному обсязі електроенергії, виробленої в світі в 2006 році, становила 15%, при чому частка виробництва первинної енергії становила 6%, і лише 2,4% обсягу кінцевого енергоспоживання (тобто, це частка енергетичних потреб споживачів, яку забезпечувала ядерна енергія). Частка ядерної енергії в загальному обсязі електроенергії в 27 країнах-учасницях ЄС була вдвічі більшою, і становила 29,5%, 13% і 5% відповідно.

Відносна стагнація атомної промисловості, на тлі значного зростання виробництва електроенергії, починаючи із 1995 року засвідчила регулярне скорочення частки атомної енергії в загальному обсязі виробництва електроенергії в світі та Європі, і з початку цього століття це скорочення відбувається із ще більшими темпами. У період між 2000 та 2006 роками, у світі було запущено в експлуатацію у 18 разів більше електростанцій, які працюють на газі, в 13 разів більше електростанцій, які працюють на вугіллі, в 5 разів більше гідроелектростанцій та навіть втричі більше вітрових електростанцій у порівнянні із кількістю запущених в експлуатацію атомних електростанцій.

Рівень скорочення викидів парникових газів (ПГ), за рахунок використання ядерної енергії, залежить від того, які джерела енергії передбачається замінити ядерною енергією: скорочення викидів пов’язані із ядерною енергією становили 3,6% глобальних викидів та 10% викидів в ЄС в 2006 році, і 20% викидів у Франції в 2005 році, якщо виходити із припущення, що ядерна енергія замінила виробництво енергії із структурою ідентичною структурі загального енергогенеруючого парку. Проте, якщо припустити, що атомна енергія замінила парк паро-газових електростанцій, рівень скорочень впаде до 2%, 7% та 15% відповідно – і навіть до ще меншого показника, якщо до рівняння додати поновлювальні джерела енергії.

Ефективний внесок ядерної енергетики у скорочення викидів ПГ в розрахунку на одиницю виробленої енергії з 1990-х років неухильно зменшується. З точки зору енергетичної безпеки, хоча ядерна енергетика і може замінити вугільні або газові електростанції, її вплив на рівень споживання нафти, яке переважає в транспортній галузі, є дуже незначний. Навпаки, через своє вкрай централізоване виробництво та специфічні ризики, які вона представляє, атомна енергетика підвищує енергетичну вразливість.

У своєму нинішньому стані, атомна галузь не в змозі здійснити суттєвий внесок у підвищення енергетичної безпеки або у боротьбу зі зміною клімату протягом найближчих десятиліть. За сценарієм «САНБЕРН» (SUNBURN), що є досить випереджувальним сценарієм, постульованим організацією «Global Chance» в 2005 році, що передбачає збільшення в 50 разів кількості реакторів, які буде збудовано між 2005 та 2030 роками, можна буде досягнути лише 2,9% скорочення глобальних викидів ПГ та 5% сукупного заощадження ресурсів викопного палива до 2030 року, у порівнянні із інерційним сценарієм Міжнародного енергетичного агентства (МЕА).

У будь-якому випадку, такий сценарій розвитку, не кажучи вже про ризики в плані безпеки, поширення ядерної зброї та утилізації відходів, які він спричинить, у світлі останніх подій виглядає все більш і більш малоймовірним. Незначний характер в
неску ядерної енергетики, навіть за найбільш випереджувальними сценаріями, підкреслює порівняно суттєвий потенціал інших рішень.

МЕА пропонує випереджувальний сценарій скорочення викидів парникових газів у світі до 2050 року, який передбачає, серед інших пропозицій, збільшення виробництва ядерної енергії із сьогоднішнього рівня 2800 терават*г в рік до 6000 терават*г в 2030 р. і 9000 терават*г в 2050 р. При такому рівні, ядерна енергія дозволить скоротити рівень викидів ПГ на 3,5% в 2050 році. Це складає лише 6% загального скорочення викидів ПГ за цим сценарієм, що суттєво відстає від загального внеску у скорочення викидів за рахунок економії енергії (54%), і навіть за рахунок використання поновлювальних джерел енергії (21%).

Франція — зразок обмежень ядерної енергії

Незважаючи на незначну роль в глобальному плані, ядерна енергія, тим не менше, представляється своїми захисниками як ефективний інструмент для країн та регіонів, які готові в повній мірі скористатися її перевагами. Франція, яка вже давно покладається на ядерну енергію в мірі незрівнянній з жодною іншою країною, дає прекрасний приклад, за допомогою якого можна оцінити об’єктивність позитивного внеску ядерної енергетики.

Енергетичний баланс Франції та дані і прогнози щодо викидів парникових газів дають повну картину обмежень використання ядерної енергії. Незважаючи на високу частку виробництва енергії, яка не має аналогів у світі, при 79% обсягу виробництва електроенергії у Франції в 2007 році, ядерна енергія складає всього 14% кінцевого енергоспоживання, значно менше ніж споживання нафтопродуктів (49%) та газу (21%). Енергетична незалежність Франції значно ближча до 20% аніж до 50% штучно розрахованих в офіційній статистиці.

Франція споживає більше нафти на душу населення, ніж в середньому по Європі, і більше ніж у Німеччині, Великобританії та Італії. З іншого боку, викиди парникових газів на душу населення у Франції є нижчими. Проте, виглядає, що Франція не здатна приборкати їх зростаючі тенденції, навіть попри свої довгострокові цілі скоротити рівень викидів на три чверті. Ця ситуація пов’язана із слабкою політикою в області підвищення енергоефективності та підтримки нових джерел енергії, що викликано тим, що ядерній енергії надається пріоритетне значення.

Таким чином, приклад Франції демонструє фатальний розрив між, з одного боку, заміщенням ядерною енергетикою інших джерел енергії та, з іншого боку, докорінною реформою енергетичної системи – та викликає запитання, на скільки сумісними є ці підходи.

Аналіз офіційного та альтернативного сценаріїв показує, що дотримання нинішньої політики не дозволить Франції дотриматися ані європейських зобов’язань запланованих на 2020 рік, ані власних – на 2050 рік. Контроль за попитом на енергію та, в меншій мірі, розвиток відновлювальних джерел енергії, мають більше значення, ніж реалізація ядерної програми як засобу досягнення Францією цілей енергетичної безпеки та довгострокових скорочень викидів. Справді, розвиток ядерної енергетики, фактично, заохочує систему розвиватися в різних напрямах, які суперечать цим цілям – наприклад, вплив електричного опалення.

За ядерною мрією Франції – порожні обіцянки

В уявленнях багатьох державних лідерів та на міжнародній арені, французька атомна промисловість, все-таки, втілює ефективну, безпечну та перевірену відповідь на сьогоднішні проблеми в галузі енергетики. Друга частина цього досьє ставить під питання цей міф, який лежить в основі планів з відродження атомної галузі.

Після короткого резюме програми, яку реалізувала Франція, наново переглядається виконання цієї програми і, пункт за пунктом, зіставляється офіційний виклад із реальним фактами.

Промислова політика

Образ ядерної програми Франції, це, в першу чергу, образ надзвичайно успішної промисловості, проте це обман. Розвиток ядерної енергетики в Франції був позначений рядом технологічно безвихідних ситуацій, помилок у плануванні, та всілякого роду труднощами, які загалом помічаються та виправляються без будь-яких публічних обговорень.

Потреба зберігати імідж, що наче б то все під контролем, сама по собі може бути достатньою підставою для відмови визнати помилки: саме на цій підставі, в доповіді Фонду захисту навколишнього середовища (EDF) за 1989 рік, прийшли до висновку, що необхідно рухатися вперед в області переробки та повторного використання MOX-палива (суміші окису урану та плутонію), хоча в цілому початкові підстави
для цього, пов’язані із впровадженням реакторів-розмножувачів, вже зникли.

Французька атомна промисловість часто робила ставку на неправильні технології. До виходу з ладу реакторів-розмножувачів, Комісія з атомної енергетики Франції (Commissariat ? l’?nergie Atomique – CEA) висловила підтримку створенню парку уран-графітових реакторів із газовим охолодженням (NUGG); проте, в кінцевому результаті, Фонд захисту навколишнього середовища створив свою програму з використання американських технологій реактора з водою під тиском (PWR), споруджуючи перших 50 із сьогоднішніх 58 реакторів за американською ліцензією. Знову ж таки, Франція відхилила центрифугування як метод збагачення урану, вибравши натомість газодифузійний метод збагачення, який застосовується на сучасному заводі Eurodif, а згодом почала проведення досліджень та розробок лазерних технологій, перш ніж компанія Areva зрештою купила технологію центрифугування в одного із своїх основних конкурентів компанії Urenco, і замінила Eurodif. Крім того, Франція вперто не приводила нове обладнання у відповідність до встановлених виробничих стандартів, серед яких і ті, які є вирішальними для економічного обґрунтування використання такого обладнання.

Офіційно заплановані інвестиційні витрати, наприклад, постійно були нижчими, ніж фактичні витрати, згодом підтверджені, які так ніколи і не скоротилися як обіцялося. Тривалість будівельних робіт та коефіцієнти завантаження сильно відстали від прогнозованих показників.

Навіть розмір парку реакторів, який значно перевищує необхідну потужність, заснований на досить помилкових оцінках: оцінку споживання електроенергії у Франції за 2000 рік було завищено на коефіцієнт 1,75, в той час як оцінку розвитку світового парку атомних електростанцій було завищено на коефіцієнт 10! Прогнози обсягу експорту також виявилися помилковими, і тільки дев’ять реакторів було продано на експорт, тоді як обсяг експорту повинен був відповідати кількості станцій побудованих у Франції.

Проект будівництва реактора EPR, метою якого є заміна парку з цією незрозуміло «еволюційною» низкою реакторів, продовжує йти слідом за минулими рішеннями. Перш за все, існування цього проекту свідчить про необхідність збереження можливостей, втрата яких, і з точки зору людських ресурсів і з точки зору промислового потенціалу, є серйозною проблемою для французької ядерної промисловості. Ускладнення, які виникли на перших же етапах на будівельних майданчиках двох EPR реакторів у Франції та Фінляндії є ілюстрацією цієї проблеми.

Безпечність Розвиток французької атомної промисловості є не зовсім безпечним. Відсутність великих аварій приховує за собою, з точки зору безпеки, еволюцію, яка містить в собі великі ризики. Прихильники французької ядерної програми спочатку заявляли, що серйозна аварія була неможлива, перш ніж поступово дійти до визнання того, що вона була просто малоймовірна. Уроки аварій на АЕС «Трі-Майл-Айленд» (на основі тієї ж технології що і французькі реактори PWR) в 1979 році та в Чорнобилі в 1986 році могли бути враховані лише з дуже великим запізненням та не повністю, під час будівництва парку, три четвертих блоків якого (42 з 58) були вже замовлені до 1980 року та завершені до 1987 року. Навіть останні реактори були значною мірою спроектовані до 1984 року, по суті в 1995 році влада визнала, що вони, як нові реактори, більше не можуть задовольняти вимоги безпеки, які постійно підвищуються.

Статистика свідчить про велику кількість серйозних інцидентів, які стаються на французьких реакторах – близько від 700 до 800 на рік. Тоді як кількість має тенденцію до зростання за останні кілька років, кількість і серйозність інцидентів, за Міжнародною шкалою ядерних подій (INES), показали тенденцію до спаду, сягаючи від 50 до 100 класифікованих надзвичайних випадків щорічно. Основні критерії класифікації INES пов’язані більше із безпосередньою серйозністю події, ніж із поглибленими уроками з безпеки, піднесеними нею. Тим не менше, аналіз численних інцидентів за останні 20 років підкидає багато серйозних попереджень, що охоплюють увесь спектр первісних причин аварій, починаючи із дефектів конструкцій або несправності обладнання до невідповідних технологій та помилок пов’язаних із людським фактором. Зокрема, він ілюструє недоліки нинішнього імовірнісного підходу та тривожне поширення типових надзвичайних випадків, що зачіпають одну або декілька серій парку стандартизованого Фондом захисту навколишнього середовища.

В
доповнення до цих проблем, існує фактор старіння реакторів і, все більше і більше, тягар обумовлений вимогами прибутковості. Недоліки підходу до безпеки стосуються і Фонду захисту навколишнього середовища, який пильно слідує імовірнісному підходу та впроваджує нові технології, такі як «кернорвач», практичність якого залишається теоретичною, що припускає наявність нових слабких місць. Більше того, концепція Фонду не пропонує жодних покращень в плані інших галузей сектора — етапи розвідки і добування сировини та переробки і збуту продукції в виробничому ланцюжку паливної галузі – рівень безпеки яких, хоча і менш ретельно проаналізований, залишається відкритим питанням.

Безпека

Аналіз останніх подій з точки зору безпеки, крім того, показує, що промисловість неспроможна адаптуватися до навколишньої ситуації після подій 11 вересня. В області захисту проти зловмисних дій, ядерна промисловість наштовхується на принципову трудність: реальні загрози еволюціонували настільки, що перевищують рівні навантаження (механічного, теплового, тощо) передбачені, в основному з точки зору безпеки, в розробці установок.

Хоча не існує громадської оцінки наслідків зіткнення повітряного судна із атомним реактором, в процесі публічних обговорень виділено важливі питання, які потребують відповіді з цього предмету, та виявлено вразливість інших об’єктів, таких як басейни для зберігання опроміненого ядерного палива в місті Ла Аґ (La Hague). Інші сценарії нападу також повинні бути прийняті до уваги.

Транспортування є слабкою ланкою в безпеці ядерного циклу, його вразливість та потенціал для небезпеки підсилюється тим, що Франція віддає перевагу регенерації. Влада, тим не менше, виступає за розробку заходів з забезпечення безпеки радше, ніж за адаптацію самої галузі, або – за посилення секретності радше ніж за вживання конкретних заходів. Основна роль секретності в цій доктрині – яка доходить до абсурду, коли її застосовують до чітко видимих елементів – перешкоджає появі будь-яких демократичних дебатів з цього питання.

Більше того, в питаннях, які стосуються розповсюдження ядерної зброї, Франція веде себе наче піроман-пожежник. В минулому, французькі технології допомогли в розробці офіційних або неофіційних військових ядерних програм (наприклад, в Ізраїлі, Іраку, Південній Африці). Сьогодні, без будь-яких дебатів про небезпеку неправильного використання, Франція веде переговори про співпрацю в атомній галузі із численними країнами Північної Африки та Близького Сходу (починаючи з Алжиру до Об’єднаних Арабських Еміратів через Лівію), яким вона пропонує свій EPR реактор. Цей план виходить за межі як можливостей здійснювати контроль за цими країнами так і за межі потужностей їхніх енергетичних систем.

Крім того, Франція посилає досить негативний сигнал світу, створюючи склади для зберігання виділеного плутонію, що утворюється в процесі переробки — який, як визнала галузь лише в 2006 році, може використовуватися для виготовлення бомби. На кінець 2006 року, загальний обсяг запасів плутонію, який зберігається на території Франції становив 82,1 т, з яких 29,7 т належить іншим країнам. Запаси невикористаного плутонієвого порошку Фонду EDF лише в м. Ла Аґ (La Hague) становлять 26 т, або в понад 3 000 разів більше «значної кількості» необхідної для виготовлення бомби. Оператор французького ядерного парку в даний час є основним виробником виділеного плутонію у світі.

Управління відходами

Незважаючи на зусилля нещодавно докладені в цій галузі, дані свідчать про хибну мотивацію політики управління відходами. Центральний принцип систематичного повторного використання матеріалу «придатного до використання» (урану та плутонію), що утворюється в процесі переробки, хоча в дійсності і далекий від застосування на практиці, служить основою для втішного проте неповного балансу. З одного боку, цей принцип спирається на нескінченний рух: матеріали, які накопичуються сучасним парком, ніколи не зможуть бути повторно використані цим парком; оновлення парку із застосуванням тих самих технологій лише відкладе на час проблему. З іншого ж боку, цей принцип дозволяє обійти частину проблеми: коли уряд порівнює запаси відходів, які необхідно зберігати під землею після закінчення періоду експлуатації сучасного атомного парку, в залежності від того буде чи не буде перероблятися ядерне паливо, він не враховує усі ті відходи, які пов’язані із повторним використанням або
зберіганням 300 т плутонію та 30 000 т урану, які будуть передані майбутньому атомному парку. Аж ніяк не скорочуючи обсяги відходів від 4 до 10 разів, як стверджує промисловість, процес переробки ускладнює управління відходами як з якісної так і з кількісної точки зору, збільшуючи кількість категорій.

Порівняння між обсягами та площами відведеними для зберігання, після внесення поправок із урахуванням набору систематичних помилок виявлених в офіційних оцінках, не показують жодних явних переваг на користь переробки. І навпаки, труднощі, які тягне за собою переробка, йдуть пліч-о-пліч із підвищеним ризиком.

На сьогодні, у Франції немає жодного промислового рішення щодо всіх її довгострокових радіоактивних відходів, які є предметом дослідження відповідно до їх ступеня радіоактивності. Великі обсяги відходів та матеріалу «придатного до використання» різних категорій накопичуються в умовах кондиціонування та зберігання, які в багатьох випадках є невідповідними. В області демонтажу установок реальність, також, відрізняється від удаваної компетентності промисловості: усі випадки демонтажу об’єктів засвідчили наявність серйозних технічних труднощів – іноді непередбачуваних – та різко зростаючих витрат пов’язаних з цим.

Економіка

Гарна репутація французької ядерної промисловості також ґрунтується на маніпуляціях з економічною реальністю. В результаті порівняння між економічним розвитком Франції протягом останніх 40 років із іншими порівнянними країнами, які зробили інший енергетичний вибір, не виявлено жодних конкурентних переваг, які б можна було приписати ядерній енергії. Навпаки, Франція, здається, неспроможна покрити платіжний баланс. Дійсно, в 2006 – 2007 роках рахунок Франції на споживання енергії зазнав такого рівня дефіциту, який можна порівняти із дефіцитом під час першої та другої нафтової кризи, до того як в експлуатацію ввійшов теперішній атомний парк.

Внесок ядерної енергії не є нульовим: в 2007 році, за оцінками, за рахунок ядерної енергетики «заощадження» на імпорті газу становили до € 10,7 млрд. Проте попит на вуглеводну сировину не впав, і в 2007 році рахунки на енергію досягли € 44,8 млрд., що привело до дефіциту платіжного балансу в розмірі € 39,2 млрд. І навпаки, уявна фінансова вигода, яка приписується масовому експорту електроенергії (що насправді є способом позбавлення надлишкових потужностей французького атомного парку) ніколи не перевищувала € 3,5 млрд. в рік і зараз помітно знижується: обсяги експорту базового навантаження скорочуються, тоді як обсяги імпорту у період найвищого попиту, за значно вищими тарифами, збільшуються.

Зіставлення цін на електроенергію не служить підтвердженням заяви французької влади, що французькі ціни на електроенергію є найнижчими у Європі завдяки наявності ядерної енергії, навіть якщо в цілому вони справді низькі. Більше того, порівняння дещо зміщене за рахунок деяких важливих факторів. Наприклад, високий рейтинг Франції, частково пояснюється фактом, що вона утримує домінуючий регламентований ринок, чиї правила щодо винесення рішення про чисту вартість встановлюються державою, яка є і регулятором і основним акціонером Фонду EDF. В той час як французькі споживачі користуються привабливими тарифами, вони також, в результаті політики заохочення використання електроенергії, споживають в середньому вдвічі більше електроенергії на одне житло ніж за європейською нормою (яка використовується для порівняння цін).

Відомо, що офіційні звіти, за дуже рідкісними винятками, систематично занижували оцінку реальної вартості ядерної енергії у порівнянні із альтернативними джерелами, і роблять це й надалі — іноді ховаючись за комерційною таємницею. Коли в 2005 році Фонд EDF представив проект будівництва EPR реактора на громадське обговорення, йому довелося визнати факт, що підготовлений ним кошторис витрат виявився на 44% вищим за кошторис представлений урядом в 2003 році, що було з роблено з метою включення програми в законопроект про планування в області енергетики. Витрати на будівництво EPR реактора – і ті, що передбачені французьким проектом Фонду EDF і ті, які були передбачені на будівництво атомної станції в Фінляндії компанією AREVA – з моменту початку будівництва постійно зростають. За останніми оцінками, зробленими в середині 2008 року, витрати становили відповідно €3,4 млрд. (щодо реактора, оголошена вартість якого € 3 млрд.) і € 5 млрд. (щодо реактора, який продано за €3,3 млрд.).

П
оточні дискусії щодо вартості реакторів не повинні відволікати увагу від прихованих супутніх витрат. Такі витрати, звичайно, включають усі витрати, пов’язані із паливним циклом та із виведенням із експлуатації, які є об’єктом одних і тих самих перекручувань, присутніх в офіційних кошторисах. Наприклад, супутні витрати на переробку встановлені не на фактичному рівні, а на двічі меншому рівні, однозначно для того, щоб забезпечити рівність із вартістю варіанту без переробки.

Також слід приймати до уваги затрати на будівництво, хоча їхні масштаби і важко встановити. Наприклад, вони включають витрати на інфраструктуру додаткової електромережі, що пов’язано із вкрай централізованим характером виробництва ядерної енергії, а також витрати на перевірки ти безпеку.

Демократія

І нарешті, виконання ядерної програми в Франції є незмінно недемократичним вибором. На противагу образу, представленому закордоном, населення Франції виступає за ядерну енергію не більше ніж середньостатистичний європеєць – по суті, більшість виступає проти будівництва нових станцій. Опитування неодноразово показують, що населенню бракує довіри до інституційних поборників ядерної енергії. Цей розрив між громадською думкою та направленістю політики, яка є догматично про-ядерна, є результатом інституційної системи, яка ізолює політику від будь-якого справді демократичного контролю.

Технократична еліта країни проводить оцінки та приймає рішення подалі від будь-якого зовнішнього контролю — зокрема, Корпус Шахт (Corps des Mines), державний орган, який складається із 700 інженерів, які займають усі ключові посади пов’язані із енергетикою, відіграє центральну роль. Хоча загальний прогрес з точки зору інформації та участі громадськості в процесі прийняття рішень здійснює все більший тиск, атомна промисловість у Франції залишається відокремленою сферою інтересів, де процедури оцінки та громадське обговорення залишаються відірваними від реальних процесів прийняття рішень.

Висновки

Французька ядерна програма, яка розроблялася в період між 1975 і 2000 роками, приймаючи до уваги її початкові амбіції та значні технічні і економічні зусилля, яких вона вимагала, демонструє вельми невтішні балансові показники.

Багаторічні вихваляння про «енергетичну незалежність Франції» не витримують критики, враховуючи те, що споживання нафти у Франції на душу населення в 2007 році перевищувало показники її великих сусідів, і те, що частка ядерної енергетики в загальному обсязі споживання енергії становила лише 14%, тоді як частка нафтопродуктів склала 49%.

Слід визнати, що внесок ядерної енергетики не зменшує залежність Франції від газу і вугілля, проте нафтова залежність є безсумнівно найбільш обмежувальним фактором в плані енергетичної безпеки. Більше того, виробляючи більш ніж 80% своєї електроенергії з ядерних джерел і покладаючись на єдину технологію, реактора з водою під тиском, французька система електропостачання створила нове джерело власної вразливості. Із загальноекономічної точки зору, підхід «повної електрифікації та ядернізації», який був наріжним каменем енергетичної політики Франції протягом останніх трьох десятиліть – і який таким і залишається, незважаючи на будь-які економічні та практичні аргументи, разом із програмою будівництва EPR реактора – не приніс Франції жодної особливої переваги, наприклад в порівнянні із Німеччиною. Навпаки, ядерна монокультура призвела до того, що Франція залишилася далеко позаду в галузі розвитку поновлювальних джерел енергії, та створила перешкоди для Франції в її зусиллях, спрямованих на підвищення енергоефективності, зокрема в тих питаннях, що стосуються електроенергії.

Зіткнувшись з наслідками збільшення викидів парникових газів, прихильники ядерної енергетики представляють її як незамінне вирішення проблеми, аргументуючи тим, що в процесі виробництва ядерної енергії виділяється значно менше вуглекислого газу, в порівнянні із спалюванням нафти, природного газу або вугілля. Проте, при більш уважному вивчені питання стає зрозуміло, що цей чудодійний спосіб зцілення навіть близько не є таким.

Це правда, що атомне виробництво енергії сприяє скороченню викидів парникових газів, але навіть в крайньому випадку Франції, це скорочення складає при найоптимальніших оцінках 15-20% від загального обсягу викидів. Оскільки цей показник не такий, яким можна знехтувати, його необхідно збалансувати шляхом порівняння із
усіма ризиками та забрудненням навколишнього середовища, які пов’язані із цілою складною та небезпечною системою виробництва ядерної енергії, включно із атомними станціями, заводами із виробництва ядерного палива та транспортуванням радіоактивних матеріалів – як сьогодні так і в довгостроковій перспективі (демонтаж об’єктів, управління радіоактивними відходами).

Об’єкти ядерної енергетики схильні зазнавати серйозних аварій, які можуть негативно впливати на великі території протягом тривалого періоду.

Не знайдено жодного рішення щодо раціонального управління відходами довгострокового зберігання. І зрештою, розповсюдження ядерної зброї залишається одним із основних ризиків для глобальної безпеки, і нечесно буде стверджувати, що країна може бути обладнана атомними станціями невійськового призначення, без можливості їх використання у військових цілях. Більше того, ядерна енергетика може становити лише частку виробництва електроенергії, яка (додавши всі джерела) становить всього близько 20% споживання енергії кінцевими споживачами в розвиненій країні. Решту споживання становить бензин та дизельне паливо, які спалюються легковими автомобілями та вантажівками, нафта та газ, які використовуються для опалення будівель та промислового виробництва електроенергії – а також біомаса та сонячна енергія (і, звичайно, електроенергія вироблена гідро- та вітровими станціями).

Неминуча боротьба із викидами парникових газів, відповідно, вимагає, перш за все, реалізацію політики енергозбереження та проведення досліджень в області підвищення енергоефективності. Наступним кроком, вона закликає до більш поширеного використання поновлювальних джерел енергії. Продовження існуючих глобальних тенденції споживання енергії наштовхується на непереборні перешкоди і приводить розвиток у глухий кут, поглиблюючи нерівність між багатими та бідними країнами та сприяючи соціальному розколу.

Економічний та соціальний розвиток можна загальмувати, якщо взагалі не унеможливити, за рахунок енергетичної небезпеки (з точки зору фізичних поставок, які наштовхуються на геополітичні обмеження, зростання цін, збільшення дефіциту ресурсів у середньостроковій перспективі та ризиків, як технологічних, так і викликаних різного роду зовнішніми напруженнями) та за рахунок погіршення місцевого навколишнього середовища (через забруднення та аварії) та глобального навколишнього середовища (через зміну клімату). Зростаючі ціни на нафту вже підривають найбільш нестійкі економіки. Крім того, в інерційних («business as usual») сценаріях енергетичного майбутнього чітко виділено політичний, економічний і екологічний глухі кути, до яких вони ведуть.

Енергетична безпека та екологічні труднощі становлять серйозні проблеми для соціального та економічного розвитку в глобальному масштабі. Обмеження споживання енергії в даний час є тою політикою, прийняття якої є найбільш гостро необхідним, з огляду на те, що вона володіє найбільшим потенціалом для розвитку, може бути застосованою у всіх секторах та в кожній країні, є найкращим інструментом для боротьби зі зміною клімату, а також може допомогти сповільнити виснаження ресурсів викопного палива і забезпечити задоволення зростаючого співвідношення попиту на енергію за рахунок поновлюваних джерел енергії. Ця політика може також сприяти економічному розвитку шляхом скорочення витрат на енергію і за рахунок створення нових підприємств і робочих місць. Вона є ключовим імперативом енергетичної та економічної політики. Ця докорінна зміна в енергетичній парадигмі, яка віддає пріоритет попиту, радше ніж пропозиції, абсолютно міняє відносини громадян і енергетичної системи.

Потреба забезпечити «енергетичне обслуговування» замість «енергетичного постачання» виводить на перший план нових гравців: підприємства, громади, побутових споживачів, а також фахівців в галузі будівництва, транспорту і галузі обробної промисловості, в сільському господарстві і в секторі послуг. Міста та органи місцевого самоуправління стають основними стимуляторами і прихильниками цієї нової політики. Застосовуючи таку стратегію, індустріально розвинені країни можуть значною мірою знизити свій рівень енергоспоживання.

Країнам, що розвиваються, необхідно збільшити свій рівень енергоспоживання, але вони можуть робити це набагато повільнішими темпами, аніж колись це робили багаті країни, що призвело до руйнівних наслідків, про які ми знаємо надто до