Із наближенням кліматичного саміту в Глазго та оголошенням уряду, що Австралія буде купувати атомні підводні човни замість дизельних, атомна промисловість і медіа-видавнича компанія «News Corp» передбачувано відновили свою кампанію щодо атомних електростанцій в Австралії.
Це викликає занепокоєння, позаяк кожен долар, вкладений в ядерну енергетику, поглиблює клімачну кризу, переспрямовуючи інвестиції від технологій відновлюваної енергії. Взявши нещодавно участь у ядерних дебатах, я викладаю тут аргументи за ядерну енергетику і викриваю їхні слабкі сторони.
Старий базовий міф
Прихильники ядерної галузі все ще стверджують, що електромережі потребують базових електростанцій, таких як вугільні чи атомні, які можуть працювати цілодобово на повній номінальній потужності, крім випадків, коли вони виходять з ладу або проходять технічне обслуговування та перезавантаження палива.
Але, як відомо читачам австралійського сайту «RenewEconomy», мінливість вітру та сонячної енергії можуть бути збалансовані з допомогою накопичувачів, нових каналів зв’язку, реакції на попит та/або гнучких електростанцій, які можуть запускатися в проміжку часу від секунд до хвилин та можуть швидко змінювати свою потужність.
Останні включають гідроенергетику з однією греблею, насосну гідроенергетику (з двома греблями), інші форми гравітаційного накопичення енергії, батареї, концентровану сонячну теплову з накопичувачем та газові турбіни відкритого циклу, що можуть спалювати біопаливо та зелений водень та аміак.
Попри твердження своїх прихильників, сучасні ядерні реактори не можуть конкурувати в гнучкості з вищеперерахованими технологіями та заходами. Крім того, робота в дещо гнучкому режимі тягне за собою економічні збитки для атомної електростанції, чия електроенергія вже коштує в 3-5 разів більше, ніж енергія вітру та фотоелектрична (див. Lazard і Державне об’єднання наукових і прикладних досліджень CSIRO).
Темний застій (німецькою Dunkelflaute, дункельфлаут, термін, який використовується для опису періоду часу, коли енергія вітру та сонця може генерувати мало енергії або взагалі її не генерувати) – це тривалі періоди слабкого вітру та сонця. Під час дебатів прихильник ядерної енергетики змінив базовий міф, помилково стверджуючи, що нещодавня доповідь провідної німецької дослідницької організації сонячної енергії, Інституту Фраунгофера, визнає, що сонячна енергія зазнала невдачі.
Однак єдина доповідь цього інституту про темний застій визначає проблеми, а потім викладає рішення для підтримки надійності генерації, а саме гнучкі технології та методи, перераховані вище.
Вплив аварій на атомних станціях на здоров’я
Інша оманлива заява прихильників атомної енергетики, що відродилася після катастрофи на АЕС Фукусіма-Даїчі 2011 року, полягає в тому, що в районі Фукусіми не спостерігалося надмірної захворюваності на рак, себто атомна станція не може стати причиною розвитку ракових захворювань. Логічна помилка лежить у припущенні, що відсутність доказів означає, що жодного впливу немає.
Ще занадто рано для більшості видів раку, які мають прихований період 20–60 років, щоб з’явитися навколо Фукусіми. Єдиними видами раку, які можуть з’явитися протягом десяти років після зараження, є рак щитовидної залози та лейкемія.
У регіоні спостерігається значне збільшення випадків раку щитовидної залози, проте деякі дискутують про причини виникнення на тій підставі, що збільшення може стати результатом кращого скринінгу. Лейкемія є рідкісним захворюванням, тому навіть велике відсоткове збільшення неможливо було б статистично перевірити з високою впевненістю (див. Науковий комітет Організації Об’єднаних Націй з питань впливу атомної радіації UNSCEAR 2020).
На щастя для жителів Токіо, вітер здебільшого дув у напрямку моря під час аварії на трьох із шести реакторів Фукусіми, здуваючи близько 80% радіоактивних матеріалів над води Тихого океану.
Незабаром після катастрофи навколо електростанції було створено зону відчуження, і понад 100 тисяч людей було евакуйовано. З цих причин Фукусіма дуже мало може розповісти нам про рак, викликаний радіацією.
Чорнобильський форум, група, в якій домінує Міжнародне агентство з атомної енергії, підрахував, що Чорнобильська катастрофа 1986 року може виявитися причиною «до 4 тисяч смертей від раку» в Україні, Білорусі та Росії. Однак катастрофа також розпорошила радіонукліди на великі території Європи за межами цих країн.
Міжнародне агентство з досліджень раку (Cardis та ін. 2006) підрахувало, що в Європі до 2065 року катастрофа призведе до 16 тисяч смертей від раку.
Інше дослідження, проведене групою медичних дослідників і лікарів-практиків в Україні, Білорусі та Росії (Yablokov та ін. 2006), показало, що загальна кількість смертей у їхніх країнах може бути на порядок вищою, проте кількісна оцінка, ймовірно, неможлива. через невизначеність загальної кількості радіонуклідів, що було викинуто, географічного розподілу радіоактивності та обмежень у медичній діагностиці та моніторингу.
Більшість доказів того, що низькі дози радіації є канцерогенними, походять із детальних досліджень тих, хто вижив у Хіросімі та Нагасакі, медичних працівників, які працювали з радіацією, робітників на уранових шахтах, дітей, які проходили комп’ютерну томографію, дітей, які живуть поблизу атомних електростанцій, та дітей, яких внутрішньоутробно піддавали рентгенівському опроміненню, коли в старі погані часи вагітних жінок регулярно відправляли на рентген.
Це основа лінійної безпорогової моделі, наукового розуміння того, що кількість ракових захворювань, викликаних іонізуючим випромінюванням, пропорційна отриманій дозі і що немає жодної межі.
Чи була катастрофа у Фукусімі «природною»?
Прихильники ядерної кампанії стверджують, що в катастрофі на Фукусімі-Даїчі вся вина лежить на цунамі, що все це було просто «стихійним лихом». Але вибір технології не може бути виправданим, оскільки він призвів до масової евакуації, компенсаційних виплат (в цілому величезних, але неадекватно мізерних для окремих осіб), руйнування місцевого сільського господарства та рибної промисловості, тимчасової втрати національного туризму, тимчасового руйнування електричної мережі, масове видалення радіоактивного ґрунту та рослинності, процес виведення з експлуатації реакторів, що триватиме кілька десятиліть, і необхідність імпортувати величезну кількість викопного палива. (Останнє було б значно меншою проблемою, якби попередні зобов’язання уряду щодо ядерної енергетики не призвели до нехтування відновлюваними джерелами енергії).
Загальні витрати оцінюються в 500 мільярдів доларів США, тоді як атомна електростанція була застрахована лише на 1,5 мільярда доларів США.
Масштаби катастрофи стали результатом вибору ядерної технології. Проте в Камісу, на узбережжі на південь від Фукусіми, вітрова електростанція, розташована на лінії прибою, пережила цунамі і продовжувала виробляти електроенергію, поки мережа не впала.
Поширення
Добре відомо (див. тут і тут), що Індія, Пакистан, Південна Африка та Північна Корея використовували «мирну» ядерну енергію для розробки ядерної зброї та маскування цих розробок.
Крім того, Велика Британія доповнила плутоній, придатний до виробництва зброї, плутонієм, переробленим з її першого покоління атомних електростанцій. У Франції військова та цивільна ядерна промисловість переплітаються.
Крім того, наступні країни використовували «мирну» ядерну енергію, щоб розпочати розробку ядерної зброї, проте, на щастя, припинили свої програми: Аргентина, Австралія, Бразилія, Південна Корея, Швеція та Тайвань і, ймовірно, Алжир та Лівія. Щоб дізнатися про спробу Австралії в 1960-х роках, читайти книги Річарда Бройновські та Вейна Рейнолдса.
Атомні підводні човни, побудовані США та Великою Британією, використовують високозбагачений уран, який можна використовувати безпосередньо в ядерній зброї. Оборонний альянс «AUKUS», що уклали між собою Австралія, США та Велика Британія, може призвести до посилення тиску з боку членів Австралійського інституту стратегічної політики, Інституту Лоуї та інших, щоб Австралія розробляла ядерну зброю.
Навіть якщо австралійський уряд відкине цей сценарій, таке сприйняття існує, і «AUKUS» може призвести до регіональної гонки ядерних озброєнь.
Ядерні відходи
Стандартна про-ядерна лінія полягає в тому, що загальна сума всіх ядерних відходів у світі займає дуже малий об’єм, і, таким чином, не є великою проблемою. Проте ніде в світі немає діючого, довгострокового, підземного сховища високорадіоактивних відходів.
Крім того, про-ядерна лінія ігнорує величезні обсяги низькоактивних відходів на уранових шахтах, які не є прикритими, що дозволяє радіоактивному пилу розноситися вітром. Гора відходів на уран-мідній копальні «Olympic Dam» вже перевищує 150 мільйонів тонн.
Хоча кількість ракових захворювань, які виникають щорічно, буде дуже малою, загальна за тисячі років буде великою.
Високорадіоактивні відходи ядерної енергетики тимчасово зберігаються в басейнах з водою на атомних електростанціях. США витратили 13,5 мільярдів доларів на підготовку підземного сховища на непридатній ділянці, горі Юкка, а потім були змушені відмовитися від нього.
Фінляндія щойно розпочала створення свого сховища, Швеція все ще думає про створення остаточного сховища, і на цьому все.
Атомні електростанції, що вже відпрацювали своє, мають високорадіоактивні ділянки і є основною проблемою, пов’язаною з ядерними відходами. Вартість знімання їх із експлуатації та контроль за відходами можна порівняти з вартістю їхнього будівництва, проте атомна промисловість оплачує лише малу частину.
Малі модульні реактори
Ядерна промисловість нині створює хибне враження, наче існують нові реактори, які могли б вирішити вищезазначені основні проблеми вже існуючих реакторів, водночас сприяючи пом’якшенню клімату.
Основними гіпотетичними є так звані «малі модульні реактори» (ММР), досить малі, щоб їх можна було розповсюдити по всій країні, і модульні в тому сенсі, що їх можна масово виробляти тисячами на заводах і швидко зводити.
Однак у реальності ситуація така, що ММР не існує – це «паперові реактори», які працюють на гарячому повітрі. Їх не можна встановити в Австралії принаймні 15 років, якщо взагалі можна буде. До того часу, враховуючи політичну волю, ми могли б мати електросистему, що повністю живиться від відновлюваної енергії, головним чином сонячної фотоелектричної (PV) і вітру, доповненої гідроенергією.
Причина, чому минулі та теперішнє покоління комерційних ядерних реакторів дуже великі, полягає в економії на масштабі. Витрати на ядерну електроенергію зростають, а витрати на вітер і, особливо, на сонце продовжують падати.
ММР необхідно було б масово виробляти сотнями, можливо, тисячами, щоб подолати втрату економії масштабу, і навіть тоді їхня електроенергія в кращому випадку буде коштувати так само, як і в існуючих великих ядерних реакторах.
Немає замовлень на велику кількість ММР, і це добре, позаяк ризик розповсюдження значно підвищився б, якщо розповсюдити ММР по сільській місцевості. Зменшення ризику розповсюдження чи підвищення безпеки чи покращення управління відходами – все це призведе до збільшення витрат.
ММР, які одночасно вирішують питання розповсюдження, безпеки та управління відходами, одночасно знижуючи витрати, є небезпечною фантазією.
Енергоємність
Інша тактика, яку використовували прихильники ядерної енергетики в останні роки, заснована на «енергоємності», заяві про те, що використання 100 % відновлюваної електроенергії буде займати величезні площі землі, конкурувати з виробництвом їжі та зменшувати біорізноманіття.
Проте реальність така, що більшість вітрових і сонячних електростанцій споруджуються на сільськогосподарських або неродючих землях. Хоча вітрові електростанції можуть охоплювати великі території, площа землі, фактично зайнята турбінами, під’їзними шляхами та підстанцією, зазвичай становить від 1 % до 2 % охопленої землі.
Вітряні електростанції сумісні з сільським господарством. Хоча наявність сонячних електростанцій виключає деякі форми сільського господарства, їх можна звести на достатньо великій висоті, щоб вівці могли під ними ховатися. І вітряні, і сонячні електростанції приносять фермерам цінну ренту. І, звичайно, сонячна батарея на даху не займає місця на землі.
Занадто повільно для пом’якшення наслідків кліматичних змін
Якщо національні уряди візьмуть на себе зобов’язання до 2050 року давати нульові викиди (що, ймовірно, буде занадто пізно для підтримки глобального потепління нижче 1,5 градуса), вони повинні досягти нульових викидів від усієї енергії (електрики, транспорту й тепла) приблизно до 2040 року. Це тому, що енергетика є найменш складним сектором для переходу до нульових викидів.
Сільському господарству та неенергетичним промисловим процесам знадобиться більше часу для скорочення викидів і, якщо можливо, для захвату вуглекислого газу, щоб компенсувати викиди, які вони не можуть зменшити.
Досягнення нульових викидів енергії до 2040 року тягне за собою досягнення нульових викидів у електроенергії до 2035 року, оскільки електрифікація транспорту та опалення займе більше часу, ніж перехід електроенергії на відновлювані джерела енергії. Вітрові та сонячні електростанції можна спроєктувати та побудувати всього за три роки.
Впровадження ядерної енергетики в Австралії, включаючи переконання електорату, місцевих органів влади та місцевого населення, а також розбудову інфраструктури, займе щонайменше 15 років, водночас забираючи фінансові ресурси у відновлюваних джерел енергії.
Таким чином, нові атомні електростанції не можуть вчасно сприяти швидкому переходу на електроенергію, необхідному для пом’якшення наслідків зміни клімату. І як тільки відновлювана електроенергія на 100 % буде створена з використанням дешевої сонячної та вітрової енергії, ядерна енергетика не зможе конкурувати економічно. Це технологія, час якої минув.
Автор: Марк Дізендорф
Джерело: reneweconomy.com.au
